Наш час настав: огляд на театральну виставу "Ребелія"

Це моя перша стаття де я пишу про мистецтво, театр. Ця вистава відбулася в моєму рідному місті Житомирі, і я відвідав її зі своїми рідними. Наперед напишу, що моїм маленьким принципом буде намагання не розкривати сам хід сюжету і кульмінацію, коли я в подальшому писатиму про твори мистецтва (незалежно чи це театральні твори, чи художні книжки), щоб зберегти у вас певне зацікавлення 🙂

Якщо ви почитаєте у Вікіпедії, то побачите що це однойменна вистава від українського творчого об'єднання "МУР", яка розповідає про діяльність шістдесятників і здобуття Україною незалежності. До моменту як я її відвідав, у мене не було великих сподівань, але вона захопила мене і змусила серйозно замислитися над останніми сторінками історії до моменту коли Україна стала незалежною. Це дає змогу по-справжньому звернути увагу на таких людей як В. Стус, В. Чорновіл, В. Симоненко, І. Світличний, А. Горську і пошукати про тих шістдесятників в "тіні" історії, про кого особливо не пишуть чи майже нічого не публікують. Якщо ви пройшли більший життєвий шлях ніж я, сподіваюся ви поставитеся з розумінням: між здобуттям Україною незалежності і днем мого народження пройшло 5 років, і все що я міг знати або як міг уявляти боротьбу цих минулих поколінь – виглядає більш як прочитана книга, що є далеким від досвіду особистого пережиття тих років.

Акторський склад "Ребелії" змусив по-справжньому відчути емоції української інтелігенції кінця минулого століття. Здавалося б, багато років вже пройшло, і за багато років в головах людей багато що змінилося. Зараз час з трьохи іншими спільними випробуваннями... Але мене вразило як можна показати актуальність історії для нашого часу, українців зокрема, через сучасний стиль, зрозумілий молоді, і бездоганне виконання хореографічних постанов.
Хоча сам я не відношу себе до фанатів такої творчості, і доволі рідко маю час відвідувати подібні заходи.

Я багато чув про декількох людей співаків, які брали участь в складанні альбому "Ребелія". Декого з вас вони можуть захоплювати, дехто можливо навпаки не сприймає їхню творчість (залежно від уподобань). Але цей проєкт був чимось незрівнянним. Можна було відчути ніби зникає межа між сценою та глядацьким залом. Сам жанр мюзикл, як я дізнався, був дечим новим для авторів альбому, попри це твір дуже популяризувався. Як казав в інтерв'ю один зі співавторів мюзикла Олександр Хоменко:

Через те що комбінуються таланти і розум багатьох людей які не встигли ще поглинути себе в класичне створення вистав, виходить продукт, який ні на що не схожий.

Одним з гарних підходів була подача боротьби шістдесятників таким чином, що глядачі переживають радше емоції які не введуть в такий тривалий гнітючий смуток. Було багато гумору, драм, прагнення до змін, що дає більш відчуття життя з усіма його проявами.

Занурення в історію

Нікому б з нас не хотілося (і дай Бог не доведеться) перебувати в такій ситуації, коли за самовираження, працю за суспільні зміни ви знаходитеся під ризиком розслідування. Саме шістдесятники та їх сім'ї відчували те постійне напруження. Досить велика кількість з них були репресованими (ув'язненими, замученими, висланими на виправні роботи, а в гіршому випадку вбиті). Твір дає змогу задуматися, як хтось з таких людей знаходить в собі сили і мотивацію продовжувати діяльність, працювати для цих змін після 3 або більше років ув'язнення, попри страх громадян висловити свій супротив, і коли дехто з їхніх друзів гине. Для мене це говорить про те що людина, якщо бореться за світлі цінності, має в серці щось те що не змушує її вогонь згасати. Так, небагато таких людей зберегли це в собі! Дехто зламався, був підданий тому що робила комуністична влада. Навіть у виставі були драматичні моменти які підкреслювали подібну внутрішню боротьбу особистості, і не відкриваючи деталей, це була достатньо впливова особистість з тих шістдесятників, роль якої зіграв один з акторів.

Але, якщо думати в загальному, як на мене має дивувати той факт що такий тиск і трагізм не витісняє з людини світло яке нею рухає, силу якою вона бореться і продовжує жити, мотиви які є більшими ніж турбота про свою сім'ю чи навіть близьке оточення. Боротьба, як ми знаємо, йшла за свободу цілої нації. І вона досі триває. Не у кожного з нас присутнє це відчуття приналежності до батьківщини, чи взагалі сенс такої приналежності. Цікаво про це сказав співак В'ячеслав Вакарчук:

Не дивіться на Україну, як на землю своїх батьків. Дивіться на неї, як на землю своїх дітей. І тоді прийдуть зміни...

На мою думку українська інтелігенція і 60-х, і більш ранніх років мала гарний фокус на майбутньому, на яке часом складно дивитися, оскільки ти його не знаєш, і це завжди вимагає чогось більшого ніж бажання.

Ще одна цікава річ яку я помітив – майже в усіх сутичках з представником "перевірки лояльності" творчої інтелігенції у цих напружених діалогах відчувалася якась прірва, яка показувала діаметральну протилежність цінностей. І ця прірва здавалося б ніколи не зникла. На мій погляд, якби секретарю партії важливіше було бажання не втратити своє моральне обличчя, якби саме це переважало за страх перед приниженням з боку його начальства чи за страх втрати роботи, можливо тоді така розмова дійсно могла виглядати по-іншому. Ця протилежність пронизує все. Якщо проаналізувати, різниці цінностей очевидні: підкореність вищим моральним принципам — підкореність людині, керування моральними принципами та мотивами любові — керування вченням правлячої ідеології, плюралізм — єдиномислення, свобода слова — тотальна цензура, воля — примус, рівність усіх без винятку перед законом — рівність в межах суспільної ланки, приватність — належність державі. Цінності які пропагувалися СРСР нерідко могли звучали десь так: "віддай мені все те добре що ти маєш ззовні і всередині тебе, а я тоді зроблю тебе таким щоб бути зручним державі". Не наводячи приклади, така філософія на різних прикладах призводила до руйнування нас як духовних створінь, бо духовність вимірюється великою мірою у відносинах між людьми і бажанням знати правду та жити цією правдою. Тому то слово "незалежність" було тоді мрією величезної кількості людей перед її здобуттям, і ця мрія тепер є реальністю! Але що таке "незалежність" для нас зараз? Як писав Ярослав Грицак у своїй книзі "Подолати минуле: глобальна історія України":

Незалежність – це синонім свободи. А свобода має дві форми: свобода від чогось – і свобода до чогось. Українська незалежність є головною свободою від Росії та радянського минулого. Вона би мала стати свободою до побудови такого суспільства, де людська гідність захищена, прагнення до справедливості не карається законом, а більшість громадян живе у достатку.

Питання щодо цих трьох озвучених речей "Чи є так зараз?" мене бентежить, адже навіть в наш час не завжди так є на практиці. Але це і не мало б досягатися просто. Один з людей на недільній проповіді казав десь так: свобода - це завжди відповідальність, особливо коли українці зіткнулися з такою свободою після того коли прийшли до справжності громадського життя і постали перед важливими суспільними виборами. Одна справа – отримати цю свободу, а інша – яким чином використовувати її. І з цього другого моменту суспільство стикається з багатьма нерозв'язаними питаннями та викликами: "Що саме визначає наші цінності?", "Яке майбутнє ми уявляємо/хочемо і як будемо цього досягати у різних сферах?", "Які суперечності щодо цього залишилися невирішеними?", "Який вектор руху задати по відношенню до нас як народу і у співпраці з нашим західними союзниками?".

Цей театральний виступ показав і деяке напруження в закуліссі, коли письменники та інші діячі об'єднувались і між ними виникали суперечки або суперечності (наприклад, більш помірковані і радикальне крило).

На двох українців – Завжди чотири принципи! Всі згодні і не згодні.
Яким будеш сьогодні?
Якщо такі союзники – Не треба ворог ззовні!

Або як кажуть, "на двох – три гетьмани", коли минуле людей, принциповість або різне бачення заважає єднанню і співпраці. Насправді і в наш час незалежності це сумний феномен, який гальмує розвиток. Антитеза, застосована в мюзиклі "вічно ми розділені за ідею спільну" показує деякі глибинні речі та змушує ще раз задуматися про все те що ми (маю на увазі українців) маємо змінити щоб залишатися об'єднаними і досягати успіху в спільності.