Сутність віри: шлях до її зміцнення
Якщо ви читали попередню статтю з філософським аналізом віри та життєвими прикладами, де віра є помічницею в різних життєвих ситуаціях, я сподіваюся ви також дійшли до кінця моєї статті. Вкінці я писав про те що важливі два моменти – у що людина вірить, і як вірить.
Щоправда, другий момент може не зіграти настільки вирішального значення, на відміну від першого ("У що я вірю?"). Логічно: у всіх випадках важливіше не стільки як сильно я вірю (хоч і це має велике значення), скільки те, у що я вірю. Самий простий випадок ("у що?"): "я вірю в те що що б я не робив, не матиме ніякого значення в кінцевому результаті", або ж інший позитивний варіант "я вірю що мої зусилля, праця, сподівання не марні та мають великий сенс". З мого переосмислення це первинна річ. А вторинна – як сильно я в це вірю, як і чим підживлюю свою віру. Адже якщо я буду вірити в протилежне – що зусилля не мають значення – не буде сенсу думати про друге питання.
Як же відповіді на ці питання мають значення в духовній площині?
Питання 1: У що чи в Кого вірю насправді?
Ми (люди) по своїй духовній сутності прагнемо досягнути раю, зробити можливим існуванню гармонії. Напевно більшість з нас прагнуть порядку, миру, любові, свободи, руху за досконалістю, душевного спокою… Врешті-решт, ми прагнемо щоб добро торжествувало у світі. На це є власне наша надія!
Поза тими духовними прагненнями, я нерідко зустрічаю людей по життю які в ході розмови твердять що не варто вірити нікому, лише собі, мовляв, я серед безлічі питань та хаосу є найкращим джерелом надії. У цьому можна простежити певну логіку: "я вірю у свої сили; якщо є безліч людей на яких точно не варто надіятися, які не розуміють мене і не хочуть розуміти, я хоч і не той (та) хто дотримується слова, хоч я слабкий(а) і недосконалий(а), але найкращий об'єкт довіри серед інших допустимих варіантів, принаймні я себе знаю і можу щось спрогнозувати." Коли мова йде про дієву віру, поза сумнівами, така людина може собі довіритися. Проблема лиш у тому що у кризові часи покладання на себе і свої сили обов'язково вичерпає свій ліміт, оскільки немає чогось більшого ніж "я", немає чогось досконалого і вічного, на що чи на Кого можна опертися. Є безліч речей, від яких ми не застраховані. Віра в себе не веде до мудрості, не зробить ваш емоційний стан легшим. Якщо людина вірить лише собі, вона тим самим не дає іншим оцінити себе чи прислухатися до інших. Але найбільший недолік ви простежите далі в статті.
Є ті, хто б надавали перевагу вірити тому, що є поза межами нас – це всесвіт, любов, альтруїзм, перемога, творчість, наука... – у те що власне ці речі можуть допомогати рухатися до тієї омріяної гармонії, раю і досконалості. Та чи немає в усьому цьому переліченому чогось такого, чим ми нехтуємо? Вірніше те, що не додали до щоденного списку? За моїм спостереженям здебільшого нам хочеться фокусуватися на окремих речах, в які простіше вірити. Якщо ви не можете назвати себе віруючою людиною, чи не пробували ви коли-небудь пов'язати усі речі, в яких ви вірите, в щось єдине, і надати їм єдиного автора який уможливив їхнє існування? Адже людина не винайшла ні всесвіт, ні любов, ні ту незмінну мораль яка у нас закладена. Навіть творчість і наука немислима без чогось, закладеного в людині – прагнення пізнання світу і гармонії, створення нового. Ті ж продукти науки і творчості існують завдяки людині, її вищому розуму, духовним бажанням. А розум і дух людини в свою чергу мають завдячувати своєму існуванню Комусь Хто наділений такими ж якостями і створив нас людей, тих хто б володів цими якостями.
Отже, якщо ви все ще приглядаєтеся до думки – вірити чи ні в Бога, відкривати Його чи ні – спробуйте поміркувати над знаменитим біблійним висловом "Ми створені за образом Божим". Адже попри всі надії, які нездійснилися, не зважаючи питання які вас давно турбують, ми створені й лишаємося не просто істотами з тілом і вищим розумом. У кожного нас є щось більше – духовна складова, якими наділив Творець нас (за Його образом), через яку ми маємо ті ж прагнення до істини, свободи, любові та миру.
Але тепер помітьте, як увесь цей рух до цих речей можна звести нанівець, коли людина підмінює поняття? Наприклад, коли загальну істину (таку як мораль чи добро) починають називати відносною. Спробуйте поміркувати про типову ситуацію, коли людській свободі надають абсолютне значення і коли на місце Бога як Творця людини намагається стати сама людина, ніби займаючи Його первинне місце. Через це людина вже перестає вірити істинам, спостерігаючи, можливо сама того не розуміючи, як усе порушується і спотворюється…
Саме через це окрім духовних поривів, перелічених мною, в людині є ще дещо, закладене Творцем. Те що ми називаємо сумлінням. Сумління дозволяє нам чути Бога, слухатися Його, і мати відчуття досконалої та абсолютної моралі.
Навіть якщо згідно Біблії колись ця гармонія і досконалість у взаємозв'язках з усім живим була порушена, у людях залишається прагнення ї відновити.
Біблія дає багато підстав для надії. Слова пророка Ісаї про те що Господь робить все нове (Ісаї 43:19) і відновить занепалий світ (Обл. 21:1).
Ви б були дуже правильними якби застерегли не виривати біблійні слова з контексту. 😊 Якщо ми їх не вчимося правильно розуміти, не заходимо в контекст, тоді можна легко сказати що усі трактують священні книги так, як їм вигідно. Якщо дивитися на слова того ж пророка Ісаї (Старого Завіту) і Іоана Богослова (остання книга Біблії – Одкровення) в контексті, ви зможете помітити щось спільне:
Господь обіцяє зробити нове майбутнє, відмінне від нашого теперішнього, де є небезпека, "пустеля" для душі, лихо, біль, страждання, смуток і багато іншого того, чого ми так прагнемо позбутися зараз.
Якщо ви будете вчитися розуміти ці та інші уривки в контексті усієї Біблії (усіх 66 книг Святого Письма), стане зрозуміло що це таке важливе значення має, в якого Бога вірити! Я з переконанням скажу що для усіх хто знайшов Бога, відкрив Його для себе, відкрив Його риси та характер, і люди разом переконалися в якійсь спільній правді про це. Бог не може бути для одних добрим і небайдужим, а для інших байдужим і далеким. Різниця породжена іншим. Але правда полягає в тому що навіть якщо ви проходите "пустелю" і Бог для вас зараз є далеким, шукайте Його, кличте, просіть, будьте щирими в молитві щодо вашого болю, смутку, жалю, сумнівів. Навіть щирим щодо образ чи гріху і недосконалості. Я впевнений що Ви відкриєте Його інші риси. Якщо ні, напишіть сміливо мені про це, я відкритий до вашого досвіду. 😊
Автори книг Біблії апелювали до істини, проте не закликали людей вірити, відкидаючи розум. Давид в Старому Завіті, будучи царем, чітко розумів власну недосконалість і межу між тим де роль Бога, а де роль людини. Його слова:
Скуштуйте й побачте, який добрий Господь, блаженна людина, що надію на Нього кладе!
Ось інші відомі заклики, від Павла, який був римлянином, та Івана:
«Усе досліджуйте, тримайтеся доброго» (1 Солунян 5:21)
«Не кожному духові вірте, але випробовуйте духів, чи від Бога вони» (1 Івана 4:1)
Власне ця здорова віра народжується через особистий досвід (молитву, пошуки, справжність намірів тощо) і дослідження для себе джерела, яке відкриває нам Бога.
Розумно запитати себе, чи сумнівалися перші люди, яких ми називаємо отцями християнської церкви, щодо того чи вірити Богу надалі по житті? Книга Дій апостолів описує їхній духовний шлях. В Діях 17:11 написано що вони «щодня досліджували Писання, чи так воно є». Зверніть увагу, ще за своє життя вони знали Ісуса Христа, коли Він був у тілі, ділили з ним їжу та проходили спільне. Та після того як Ісуса розіп'яли, питання "вірити Ісусу чи ні" постало для них так само, як і постає для нас, хоч ми як сучасники не бачили Його у тілі! Про що це говорить? Про те що якщо є спільна істина про Бога, тобто правда про те яким Бог є і як Він відкривається людям, то вибір людини вірити чи ні – залишається її власним вибором, не зважаючи на різний досвід, різні покоління та різні епохи. Цей вибір кидає виклик усім: якщо ви хочете бути у цьому світі частиною чогось значущого, що переважає рамки історії, знати Бога, жити з Ним вічно і рухатися по житті за досконалістю – шукайте Бога і рухайтеся шляхом віри (або до віри).
Отже, віра яку я описую в цій та попередній статті, не має в собі нічого спільного з ілюзією, в яку хочеться вірити, або чимось таким щоб жити лише так як хочеться нам. Віра в живого Бога є за своєю природою набагато масштабнішою. Це те чим людина по житті рухається щоденно, а не тільки рятівне колесо для людини яка тоне у виняткових випадках. Це шлях, який дозволяє подолати бар'єр там, де розум, досвід і мудрість є безсилими. Дає змогу перетнути межу та відкрити двері в ту вічність, якої ми прагнемо глибоко всередині. Разом з тим вона проходить перевірку на серйозність намірів, адже об'єктом віри не є щось, що можна побачити і до чого можна доторкнутися, але за своєю суттю є значно більшим за нас і за цей світ.
Ті, хто віддався Богові, дивують своєю стійкістю й дивовижним спокоєм.
Вайнс Джефф
Ви моживо запитаєте: "А яким чином така віра проходить перевірку на серйозність?" Пам'ятаєте, що я писав що віра ніяк не може бути безформною. Справжня віра обо'язково проявить себе в діях. Тому варто перейти до наступного питання "Як я вірю?".
Питання 2: Яка моя віра і як проявляється?
Час від часу я чую від різних пересічних людей, які згадують тих священиків, які впевнено заявляють про свою віру, проводять зібрання в церквах, але не потрібно багато копатися щоб відчути що життя їхнє явно суперечить тому, про що вони кажуть. Так сам я чув від інших що є люди, які ходять до церкви по неділям, дотримуються різних канонів (як ми їх по-сучасному називаємо), але їхнє життя не відрізняється від тих хто взагалі не ходить до церкви, а часто в деяких випадках є навіть гіршим. Коли наша розмова про таких людей йшла далі, я виявляв, що в розумінні людей є принаймні два припущення:
1. віра (як внутрішня сила і стан) насправді є або відсутнім але бажаним елементом, або ж на стадії зародку, але присутня релігійність (як зовнішні ознаки) яка по суті своїй не відіграє в житті ніякої корисної функції
2. що віра, що релігійність є чимось одним і тим же, і не приносять користь, різниця лише в тому що останнє себе проявляє
Щодо другого пункту, я б не погодився, якщо ви читали мою попередню статтю. Адже якщо ви уважно спостерігаєте, тоді знайдете чимало тих, чия віра і життя з вчинками ("як я вірю") дуже рідко протирічять одне одному.
Дискутувати про об'єкт віри набагато легше. Коли ж ми підходимо до практичних речей, то стикаємося з розчаруваннями.
Чи є така практика підставою думати що віра не має значення? Зовсім ні. Питання "у що я вірю" і "як я вірю" є взаємопов'язаними. Свого часу Клайв Люїс навів гарну аналогію ножниць, в яких одне лезо є вірою людини, а інше – вчинками, або проявами віри в житті. Одне лезо без іншого марне. Так само і вчинки та віра на практиці є нероздільними. Якщо ми запитаємо "що важливіше, віра чи те як вчинки людини і те як вона намагається жити?", це все одно що питати яке лезо в ножицях є важливішим.
Віра недієва без її практичного застосування. Якщо людина вірить Богу, а не просто що існує Бог, справжньою віра буде віра, яка вдосконалюється: віра що Бог є таким, якого Біблія описує, віра в те що життя за Його волею принесе гарний плід, віра в те що життя і шлях по Його волі мають сенс. Це не те що в людині відбувається одномоментно. Це процес довжиною в життя. І коли людина приходить до усвідомлення власного безсилля перед Божою досконалістю, на допомогу приходить справжня, рятівна віра в Христа, а вже з неї природно народжуються добрі вчинки.
Коментарі
Немає коментарів